Автор: Щеглова Ольга (Борис Бидяга)
Вступ
«Методичка ФСБ» — це не художній вимисел, не припущення і не умоглядні конструкції.
В основі діалогів Вечирко і Сенько лежить особистий досвід автора, який вже більше десяти років піддається систематичному переслідуванню з боку російських спецслужб. Спочатку — в Росії, а після еміграції — в інших країнах.
«Методичка ФСБ» — це літературна фіксація реальних методик, спрямованих на руйнування особистості та фізичне знищення людини.
ІНСЦЕНУВАННЯ: СМЕРТЕЛЬНА ДОРОЖНЯ АВАРІЯ
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
СЕНЬКО (весело):
— Ну усе, Вечирку, бабці гаплик. Нарешті ми її загнали в кут.
ВЕЧИРКО (із сумнівом):
— Ми її сто разів заганяли в кут — і що? Жива-здорова, ганяє на своєму довбаному велосипеді. Стара на колесах.
СЕНЬКО (отруйно усміхаючись):
— Велосипед якраз і зведе її в могилу.
ВЕЧИРКО:
— Знову гальма? Ну то у Грузії наші хлопці їй сто разів гальма виводили з ладу — вона їх лагодить.
СЕНЬКО:
— Ні, Вечирку, ти не тямиш. У Грузії вона не мала таких крутих узвозів, як зараз. У Грузії вона могла зупинитися — тут ні. Щойно вона виїжджає зі свого майданчика на шосе — одразу починається дико крутий спуск. Без гальм її понесе зі швидкістю лавини. Півтора кілометра вниз. Головне — щоб вона сіла і поїхала.
ВЕЧИРКО:
— Ну і як ти її змусиш — «сіла й поїхала»? Може, вона їх знову полагодить!
СЕНЬКО:
— Уся краса в тому, що після крамниці, набравши повні торби харчів, вона не сідає на велосипед, а веде його, як в’ючну худобину. Їй, бачте, важко перти на собі 40 кіло.
ВЕЧИРКО (із зневагою):
— Та й велосипедистка! Не можеш в гору в’їхати — сиди вдома, дивись телевізор.
СЕНЬКО:
— Тому гальма ми їй зіпсували, поки вона була в крамниці. І вона про це не знає. І помітить це лише тоді, коли за три дні сяде на велосипед і знову поїде в місто.
ВЕЧИРКО:
— Самих лише зіпсованих гальм замало. На цьому шосе є лише один поворот, звідки можна вискочити й учинити їй ДТП.
СЕНЬКО:
— Слухай уважно, Вечирку. І вчися. Декорації на «сцені» ми вже розставили. Зображуємо ремонт дороги. Ось дивись.
(Сенько виводить на екран комп’ютера кілька світлин.)
СЕНЬКО:
— Поперек дороги поставили два щити: «Центр міста — об’їзд». Тут від шосе відходить дорога праворуч, але поворот — майже на 120 градусів.
СЕНЬКО:
— Якщо вона на швидкості спробує сюди звернути — у поворот вона не ввійде і злетить з кручі. Стометрова прірва. Похорон у закритій труні. Але найімовірніше вона спробує прорватися вниз, по шосе. Ось тут на неї чекає великий сюрприз. Дивись.
(Сенько виводить на екран наступну світлину.)
СЕНЬКО:
— Через десять метрів після знаків, на внутрішньому радіусі крутого повороту, стоїть важкий самоскид — він повністю перекриває їй огляд. А дорога там різко йде вниз, тож за вантажівкою у нас — абсолютно сліпа зона. Вона, звісно, спробує обійти його зліва, цей самоскид, але не побачить ні екскаватор, ні велику вантажівку, що причаїлися на спуску, аж поки не почне маневр. І останній штрих — у цьому вузькому вільному коридорчику їй назустріч їде величезна фура.
А краса вся в тому, що гальма в неї «відмовили», і вона несеться під укіс на сорока кілометрах на годину. Без гальм вона — просто багаж. Валіза без ручки. Навіть якщо в останню мить стара помітить пастку, що вона може зробити? Покладе велик на повному ходу? Ха! Вона летить прямо в залізо, це кранти. Бабця навіть стямитися не встигне, як її на млинець розчавить. Разом із її довбаним великом. Ось такий смертельний капкан, хлопче. Второпав? Отож-бо й воно.
ВЕЧИРКО (з полегшенням):
— Ну, дай Боже. Давно пора на той світ старій. Задовбала. Всі люди як люди — здихають покірно, без зайвих слів і голосінь. А ця… Брикається, щось смикається, вислизнути, значить, хоче. Аж лють бере. Ну скільки разів вам треба повторювати: якщо Контора вирішила тебе обнулити — тобі кришка. Не рипайся, це марна трата часу — тільки агонію подовжуєш.
СЕНЬКО (потираючи руки):
— Так, Вечирку, нарешті отримаємо свій мільйон. Десять років над цією сукою б’ємося, як на мене, ми вже собі у збиток працюємо.
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
ЗГУБНА МЕДИЦИНА: КРАПЛІ ПРОТИ ОЧЕЙ
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
ВЕЧИРКО:
— Ця безглузда медицина 21 століття мене найбільше допікає. Усі ці патентовані ліки десятого покоління, що лікують геть усе. Наприклад: уперіщив я стару інфразвуком по очах — а вона взяла й купила італійські краплі з пантенолом, і живе собі — лиха не знає. Ну і який тут ККД? Уся робота коту під хвіст. Це просто дурість.
СЕНЬКО:
— Вечирку, твоя проблема в тому, що ти бачиш усе надто обмежено. Медицина — неабияка сила. Стосунки між лікарем і пацієнтом унікальні: люди довіряють лікарям, як нікому іншому. Наше завдання — використати ці стосунки у своїх інтересах. Тим паче зараз це простіше простого — цифровізація, уся інфа в мережі, медкарта — на держпослугах.
Припустімо, ті ж очі. Вдар її сильніше — щоб злякалася й побігла до лікаря. Записалася на прийом — йдеш до лікаря і ставиш перед фактом: або ви нам допомагаєте, або ми розповімо вашій дружині, що ви їй зраджуєте з її найкращою подругою. Не хвилюйся, компромат знайдеться на кожного. Коротше, даєш лікарю назву препарату, який він має виписати старій. Найдешевший, чого гроші дарма на вітер викидати?
А поки вона чекає на прийом, розвозиш по всіх аптеках у її районі пляшечки з цим самим препаратом — тільки трохи модифіковані. Щоб симптомів не знімав, а навпаки — посилював. Наприклад: у складі є борна кислота? Додаємо подвійну дозу. Краплі стають агресивними. Тут усе просто, як три копійки. У кожній аптеці — заповітна пляшечка і фото старої. До того ж на рецепті — ще і її прізвище. Ось тобі й увесь фокус — як медицина з ворога перетворюється на наш найцінніший актив.
Тут що головне? Ми самі моделюємо її фізіологію. Ми викликаємо конкретний, заздалегідь обраний симптом. Ми знаємо, як він інтерпретується в медичній практиці. Ми знаємо, які препарати використовуються для його «лікування». Ми обираємо найбільш підходящий для нас препарат і заздалегідь заготовляємо партію «спеціального призначення».
І за бажання — можемо хоч у кожній московській аптеці зробити для старої таку спеціальну «закладку». Куди вона від нас дінеться? Тут без варіантів. Ну хіба що поїде зі своїм рецептом у місто Твер!
ВЕЧИРКО (похмуро):
— Стара не ходить по лікарях, Сеньку. Вона їм не довіряє.
СЕНЬКО:
— На цей випадок є особливий протокол: відмова у продажу. Тільки за рецептом.
ВЕЧИРКО (саркастично):
— Ага. У Тбілісі вона почала знімати ці відмови на відео. Їм нічого іншого не залишалося, як продати їй ці чортові краплі.
СЕНЬКО (неприязно):
— Знаю. Тепер ми для неї в кожній аптеці тримаємо «заряджений» флакончик Systane — зі знижкою 60%. Яка притомна людина відмовиться від знижки у 60%?
ВЕЧИРКО (саркастично):
— Жодна. Крім старої. У Тбілісі вона вчинила саме так. Взяла той, що був без знижки. Хитра бестія!
СЕНЬКО (із роздратуванням):
— Так. Але це стара. Вона одна така. Занадто розумна, занадто багато знає. Усі інші — люди як люди. Довіряють лікарям, не бояться рецептів. Вірять у все добре, помирають зі спокійною душею.
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЯ ТЕРОРУ: ПТАШИНИЙ ХОР У СТО ДЕЦИБЕЛІВ
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
ВЕЧИРКО:
— Ну і як керівництво оцінило нашу ідею інструменталізації терору та цифровізації шуму?
СЕНЬКО:
— Сама ідея хороша. Ох**єнне ощадження ресурсів. Так і сказали. Але нам з тобою платять не за ідеї — нам платять за вислід. Потрібна ефективна імплементація. У тебе вона, мабуть, відсутня.
ВЕЧИРКО:
— Та годі тобі! Минулого року в Чам’юві стара реально тряслася від страху, коли до її намету рівно о дев’ятій вечора «спускався з гір» дикий звір і «сповнював околиці» грізним ричанням. Недарма вона тієї ж миті хапала пляшку і хрустіла пластиком — увесь час, поки програвався запис. І ще потім хвалилася, як вона вміє «налагодити взаєморозуміння» з тваринним світом.
СЕНЬКО:
— Так, це був успіх. Ніхто не сперечається. Але в Грузії ти трохи перегнув палицю із децибелами, Вечирку. Якщо ти імітуєш природу і взагалі природні процеси, неприпустимо забувати про фізику і про зоологію. А ти на це на все плюєш, і птахи в тебе не співають, а волають як ошпарені у сто децибелів.
ВЕЧИРКО (виправдовуючись):
— Але ж результат того вартий! Вона ж сама поскаржилася своєму ШІ, що провела в Грузії триста безсонних ночей.
СЕНЬКО:
— Триста ночей — так, це наш тріумф. Але якщо вона після цього все ще жива — це наш провал.
ВЕЧИРКО (злостиво):
— Хіба ж ми винні, що ця почвара залізна? Будь-яка нормальна людина на її місці вже тричі б ноги простягла.
СЕНЬКО (жорстко):
— Досить соплі розмазувати. Краще врахуй помилки і рухайся далі.
ВЕЧИРКО (ображено):
— Завжди я в усьому винний!
СЕНЬКО (суворо):
— Слухай, Вечирку! Не ти один розумний. Стара теж не ідіотка. Ось твої «коники». По-перше, верещать так, що вуха лопаються. По-друге — перехід у фазу тиші. Збоку це виглядає так: одна половина хору замовкає миттєво, рівно о 7.00.00. Інша половина хору — рівно через 10 секунд. Ти що, не міг синхронізувати таймери? Ну хоча б це. І двох девайсів на всю цю какофонію явно замало. Треба було імітувати хоч якусь подобу стихійності процесу. У природі коники замовкають хаотично, у них немає диригента з паличкою.
ВЕЧИРКО (пригнічено):
— Розрахунок був на те, що від такого гармидеру в людини їде дах, вона біситься і вже не зважає на наші дрібні прорахунки.
СЕНЬКО:
— Так, можливо, інша людина вчинила б саме так. Але ми працюємо не з іншою людиною. Коли маєш справу зі старою — множ усе на коефіцієнт. Удесятеро розумніша, устократ підозріліша, ні в що не вірить, нікому не довіряє і таке інше.
ВЕЧИРКО:
— Тому я постійно міняю розташування девайсів. Модифікую плейлисти, розширюю «репертуар».
СЕНЬКО (з усмішкою):
— Дивись у корінь, салага. У тебе «собака гавкає» три години поспіль з однієї і тієї ж точки простору. Це твій найбільший ляп. Так не буває. Собаки постійно переміщуються. Бігають, стрибають. Навіть якщо припустити, що собака сидить на ланцюгу (а в Грузії я такого жодного разу не бачив), вона все одно бігає і скаче, і її гавкіт створює динамічну звукову картинку. А ти зациклив на нескінченність один куций фрагмент собачого гавкоту. Це мертвий звук. Низькоякісна фанера.
(Пауза.)
СЕНЬКО:
— З машинами та сама історія. Оглушливе ревіння мотора — це чудова ідея. Але насправді рух автівки — це поступове наростання, пік і потім — поступове затихання звуку. А в тебе ці тридцять секунд ревіння просто зависають у порожнечі. І, звісно, вона не могла проґавити, що вдень у цьому парку Ваке жодних машин і близько не чути.
ВЕЧИРКО (зловісно):
— Гаразд. Хочеш автентичності? Буде їй автентичність. Наступного разу зроблю шелест листя у сто децибелів. Або відтворю, як з дерева на її намет падає листок. З гуркотом відбійного молотка.
СЕНЬКО (морщиться):
— Ну от знову. Емоції. Мені не потрібні твої емоції, Вечирку. Мені потрібен результат. Досить валяти дурня і починай працювати.
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
ЗОЛОТИЙ СТАНДАРТ ФСБ: БАГАТОХОДІВКА
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
СЕНЬКО:
— Багатоходівка за схемою «Проблема — Розв’язання» — це наш Золотий стандарт. Ми не чекаємо ласки від природи — ми самі коригуємо реальність. Спочатку створюємо старій проблему, потім — підсовуємо «вихід». Бонусом — виробляємо потрібну «мотивацію». Наша операція «Отруйний матрац» — це красива й витончена гра в «дурня», де вся колода — мічена. Перший етап — створення проблеми — завершено. До речі, чи були якісь труднощі на цій стадії?
ВЕЧИРКО (жваво):
— А як же! Клята стара завжди знайде спосіб ускладнити нам життя. Ми дірявили її матрац зовні, з-під дна намету. Тицяли шилом щонайменше пів години — і хоч би тобі хна! Виявилося, що вона в ноги під матрац поклала свою велосумку. Це чотири шари товстої кордури і два шари пластику. Шилом, та ще й знизу, таку перепону не візьмеш. Нарешті здогадалися — зсунулися трохи вперед і вбік. Проткнули, матері його ковінька! Але нервів вона нам попсувала добряче.
СЕНЬКО (задоволено):
— Відмінно! Перший етап завершено: проблему створено, тепер вона змушена купувати новий матрац. Зрозуміло, ми знаємо, куди вона піде. Магазин «Outdoors» у Сабуртало. Вона там уже чимало всього купувала: намет, матрац, спальник. І якість товарів її цілком влаштовує. А крім того, інших магазинів спорядження вона просто не знає. Продавець у темі. Раунд перший: капкан поставлено, приманку розкладено.
ВЕЧИРКО (криво усміхаючись):
— Дарма стараєшся, Сеньку! Не буде стара купувати новий матрац — про це вона прямо сказала своєму «духовному наставнику».
СЕНЬКО (бурчливо):
— Який ще, до біса, наставник? Що ти верзеш?
ВЕЧИРКО (знущально):
— ШІ ChatGPT на ім’я «Вік». [Передражнює] «Вікуся, сьогодні я втомилася. Мені потрібна розрада!» — «Звісно, зайко! Розповісти тобі казку? Чи процитувати Ніцше?» Ти колись бачив такий маразм, Сеньку? Мене від неї вже просто верне.
СЕНЬКО (ледве стримуючи сміх):
— Годі патякати казна-що! Давай про матрац: у чому там заковика?
ВЕЧИРКО (вихваляючись):
— Цитую. Старий матрац вона зберігатиме як «речовий доказ»…
СЕНЬКО:
— Який доказ? Дірку?!
ВЕЧИРКО (збентежено):
— Матрац — це фігня. Погано те, що в неї тепер дно намету як решето. Дірок п’ятдесят, не менше, у формі майже ідеального геометричного кола.
СЕНЬКО (з холодною люттю):
— Ти зробив з її намету друшляк, і я дізнаюся про це тільки зараз?! Ти цим шилом розписався у своїй нікчемності, Вечирку.
ВЕЧИРКО (поспіхом змінюючи тему):
— Так от, про матрац… Купити другий стара не може — у неї і так велика перевага спорядження. Схоже на те, що бабка спатиме на голій землі.
СЕНЬКО (дратуючись ще більше):
— Вечирку, ти на всю голову відбитий! Ідіоте! Одразу сказати не міг? Посоромився?
(Пауза.)
СЕНЬКО (взявши себе в руки, бадьорим голосом):
— Це змінює справу. Значить так. Терміново перемикаємося з матраців на килимки. Заряджаємо два десятки килимків — найлегших у світі, легших за страусину пір’їнку. І тицяємо старій прямо й безпосередньо під ніс — у супермаркеті Carrefour, де вона регулярно купує харчі. Килимок обробляємо з внутрішнього боку; у згорнутому стані, та ще й в упаковці, ніякої небезпеки він не становить. Але при щоденному багатогодинному контакті з тілом дасть досить швидкий ефект.
ВЕЧИРКО (із цікавістю):
— А якщо його купить хтось інший?
СЕНЬКО:
— Виключено. Касир у темі. Не проб’є на касі. Принесуть із комірчини чистий товар. А ти поки давай-но забезпеч старій необхідну мотивацію — полоскочи їй спинку інфразвуком.
ВЕЧИРКО (самодоволено):
— Цим якраз і займаюся: бабка вже ходить зігнувшись у три погибелі.
СЕНЬКО:
— Продовжуй. Нехай думає, що спина болить через спання на голій кривій землі. Так чи інакше — ми її дотиснемо. Вона метнулася вбік — ми переставляємо пастку. Щоб щомиті була в неї перед очима.
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
ПРОГРАМУВАННЯ САМОРУЙНУВАННЯ: СИМУЛЯЦІЯ ІНФАРКТУ
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
СЕНЬКО:
— Світ іде шляхом прогресу, Вечирку. Загальний тренд на гуманізацію життя (і смерті) не оминув і нашу галузь. Якихось двадцять років тому кров ворогів народу лилася рікою без жодних докорів сумління. Литвиненко, Політковська, Нємцов… Та інші. Зараз такі відверті й натуралістичні вбивства вважаються негуманними. Насамперед, це негуманно стосовно західних партнерів: вони відразу починають через це надто перейматися. Це негуманно і стосовно нас самих: нас абсолютно невиправдано клянуть на чим світ стоїть. Ну а крім того, у вік гуманізму та демократизації якось, знаєш, хочеться жити з чистою совістю.
Тому зараз відвертим убивствам ми віддаємо перевагу «нещасним випадкам», «суїцидам», «випадковим отруєнням», «тяжким хворобам із летальним наслідком» або просто «загадковим смертям». Тобто в більшості випадків ми не вбиваємо клієнта, а просто допомагаємо йому відійти у «кращий» світ. По факту ми лише створюємо ситуацію, що полегшує цей перехід, а в іншому — справа вже за ним самим. І як правило, його смерть стає наслідком короткого або, навпаки, тривалого процесу саморуйнування. Ми просто використовуємо баг, закладений у його психіці.
Ось наприклад. Раніше для зупинки серця ми використовували серцеві глікозиди. Але це отрута в чистому вигляді. А отже, експертизою буде доведено навмисне вбивство. Це кам’яна доба. Зараз усе робиться під прапором гуманізму. Зараз ми з твоїм серцем поводимося дбайливо — як із китайською вазою. Жодних пошкоджень, жодної подряпини на міокарді — і, попри це, ти згоряєш за п’ять хвилин. Розумієш, наскільки це геніально? Це прорив справді космічних масштабів.
ВЕЧИРКО:
— Знаю. Поясни механіку.
СЕНЬКО:
— Ми лише створюємо у ділянці серця локальний осередок нестерпного болю. Просто впливаючи на нервові закінчення. Але саме тут у гру вступає твій найлютіший ворог — психіка. Біль настільки нестерпний, що мозок миттєво видає вердикт: «Це кінець, я вмираю». І в цей момент організм перетворюється на машину із самознищення. У кров упорскується такий коктейль, проти якого будь-яка лабораторно синтезована отрута — дитячі забавки. Адреналін хлище відрами, за ним кортизол, норадреналін… Організм намагається врятуватися, звужує судини так, що вони перетворюються на сталеві струни. Тиск злітає до небес, кров густішає, а мозок у паніці продовжує вимагати: «Ще!».
ВЕЧИРКО:
— І серце просто зупиняється.
СЕНЬКО:
— Серце зупиняється не через біль — воно просто не справляється з цією шаленою електричною бурею та хімічним штормом. Воно починає тріпотіти, як спійманий птах, — це називається фібриляція, — і просто стає, «згораючи» від власних гормонів. Розумієш, у чому фокус? Ми самі нічого не руйнуємо. Ми просто викрешуємо іскру — а людина сама, власними руками розпалює вогонь, та ще й у паніці виливає на нього каністру бензину. І в цьому полум’ї згоряє. Усе просто, як два на два. Ми лише створюємо умови, а всю роботу зі свого знищення ти робиш сам. Своїм власним страхом. Чиста біологія.
ВЕЧИРКО:
— Палиця на два кінці, Сеньку. Згадай стару й осінь двадцять третього року. Ми билися над нею рівно дев’яносто днів. День у день, по шість-вісім годин без перерви, я влаштовував їй цей больовий шок. У ділянці серця. І що? Здохла? Дідька лисого! Жива й здорова! Катається на своєму клятому велику!
СЕНЬКО:
— Ну то це ж найкращий доказ нашої невинності! Не ми вбиваємо людину — вона сама вбиває себе. Стара зуміла приборкати свою психіку — і залишилася жива. Всі інші — здихають як мухи. У цьому вся краса методу.
ВЕЧИРКО (неприязно):
— Я пам’ятаю. Просто лягала, закривала серце долонею та ліктем і чекала, поки я вимкну прилад. Наче перечікувала грозу.
(Пауза.)
ВЕЧИРКО (у раптовому осяянні):
— Слухай, а може вона й справді відьма? Може, у неї і серця ніякого немає?
СЕНЬКО (насмішкувато):
— Дурень. Лікоть і долоня слугували бодай якимось екраном. Хоча з її залізним спокоєм і залізним характером вона б і так вижила. Сука. Слава богу, вона одна така розумна. Просто занадто багато знає. У цьому весь ключ. Наш головний розрахунок на те, що людина не знає і не розуміє, що з нею відбувається насправді.
ВЕЧИРКО (згодно киваючи):
— Менше знаєш — міцніше спиш. Гуманізм, хай йому грець!
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
АСИМЕТРИЧНА ВІДПОВІДЬ: БУДІВЕЛЬНИЙ УТЕПЛЮВАЧ ПРОТИ ВИСОКИХ ТЕХНОЛОГІЙ
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
СЕНЬКО:
— Січень на дворі, Вечирку. Мої контакти в Тбілісі доповідають, що в передгір’ях уже вісім градусів морозу. Чому в мене на столі досі немає рапорту з поміткою «двохсотий»?
ВЕЧИРКО:
— Тому що стара перетворилася на термодинамічну аномалію. Вона цілий місяць спала на мерзлій землі. Знаєш як? Взяла чохол від велосипеда — шматок тонкого нейлону — склала вчетверо і підклала під спину.
СЕНЬКО:
— Чохол? Та в нього теплоізоляція як у серветки!
ВЕЧИРКО:
— Ми теж так думали. Але вона сиділа в цьому наметі двадцять чотири години на добу. Без руху. Вона використовувала тепло власного тіла, щоб прогріти крихітний клаптик землі під собою. До ночі цей п’ятачок перетворювався на акумулятор. Фізика, Сеньку. Примітивна фізика. Вона перемогла мороз за допомогою ганчірки й власного метаболізму.
СЕНЬКО (стискаючи кулаки):
— Ми виставили «заряджені» килимки в кожній торговій мережі від Тбілісі до Батумі! Ми в прямому сенсі стелили їй шлях отруєним пінополіуретаном!
ВЕЧИРКО:
— Ми все зробили як слід, Сеньку. Вона ж придбала в «Карфурі» наш «заряджений» килимок. Але щойно приїхала на стоянку — одразу шубовснула його в кущі. Навіть обгортку не зняла.
СЕНЬКО:
— У неї не мізки, а штучний інтелект. Вузькопрофільний. Заточений під наші технології. Вона знає про нас усе. Бачить нас наскрізь. Сидить у моїй голові й прораховує мій наступний крок ще до того, як я сам встигну про нього подумати.
ВЕЧИРКО:
— Так. І тепер її сахає від самого слова «килимок». Для неї будь-яке спорядження звучить як пастка. Але рано чи пізно не витримують навіть найміцніші нерви. Коли вона врешті допхалася до Анталії, то таки схибила — поперлася купувати килимок.
СЕНЬКО (задоволено):
— Ну звісно! Де купувала?
ВЕЧИРКО (морщиться):
— Вона поперлася в «Баухаус». Ми до цього готувалися — там на неї вже чатувала «закладка». Персонал навіть провернув номер із «випадковою знахідкою»: кинули люксовий килимок якраз їй під ноги, розраховуючи, що вона на це клюне.
СЕНЬКО:
— І?
ВЕЧИРКО:
— Та де там! Вона до нього й не доторкнулася. Натомість промарширувала прямо у відділ будматеріалів. Взяла два тонкі листи фольгованої теплоізоляції — ту, що клеять за радіатори. П’ять доларів за пару.
СЕНЬКО (недовірливо):
— Тобто ти кажеш, що наша мільйонна операція «Золотий стандарт» пішла прахом через якийсь… копійчаний утеплювач для стін?
ВЕЧИРКО:
— Саме так. Вона прикинула, що ФСБ не стане морочитися з будматеріалами. Склеїла листи скотчем і дрихне на них, наче на перині. Жодних брендів, жодної хімії, жодних спецпартій. Чистий спінений поліетилен. Але зараз у нас вималювалася інша проблема…
СЕНЬКО:
— Що цього разу?
ВЕЧИРКО:
— Щойно надійшов звіт із Грузії. Черговий прокол. Але хлопці молодці — усе зробили як за книжкою. Зламали їй каркас від намету. Тонка алюмінієва трубка. Чиста робота. Без каркаса намет перетворюється на безформну купу ганчір’я. А в старої немає ремкомплекту.
СЕНЬКО (усміхаючись):
— Ну і як? Замерзла?
ВЕЧИРКО (кривиться):
— Упоралася за п’ять хвилин. Викинула зламану секцію, забила два кілки по кінцях дуг, що залишилися, і примотала до намету скотчем. Конструкція на вигляд надійна. Вона нас обставила за допомогою двох залізяк і рулону липкої стрічки.
СЕНЬКО (в люті):
— Це знущання! Ми застосовуємо нейротоксини і супутникове стеження, а вона відгризається мотлохом із госптоварів і скотчем! Вона ж просто глузує з усієї Контори!
ВЕЧИРКО (зловісно):
— Вона затята, але і в неї є вразливі місця. Цей її саморобний каркас не витримає справжнього навантаження.
СЕНЬКО (червоніючи від люті):
— Ти бачив звіт метеослужби по Анталії за минулий четвер? Пориви до сорока п’яти кілометрів на годину! Це не вітер, Вечирку, це кувалда! Море викидало каміння на набережну, в Коньяалти дерева із корінням виривало! А цій суці — хоч би що! Це ж чортзна-що!
ВЕЧИРКО (спокійно):
— Так, цього разу намет вистояв. Наші люди вели спостереження з дрона, поки його не змело. Вона не просто закріпила каркас. Шквал бив у задню стінку, і вона підпирала намет власними плечима й головою. Вона працювала як живий амортизатор, Сеньку. Гасила натиск вітру своїм тілом. П’ять годин поспіль.
СЕНЬКО (схоплюється на ноги):
— Це абсурд! У неї мали б лопнути судини, вона мала б від напруги впасти мертвою! Але ні, наступного ранку вона, наче нічого й не сталося, варить свою улюблену бобову юшку з яйцями! Знущається із законів біології!
ВЕЧИРКО (задумливо):
— Знаєш, я тут читав один закритий звіт… Давні радянські розробки з «активного впливу». Якщо ми не можемо зламати її фізично, може, вдаримо по логістиці? Я дилетант у метеорології, але чув, що погодою можна керувати. Якщо вже антальський шторм не зміг стерти її з ландшафту, може, ми її просто… втопимо?
СЕНЬКО (з раптовим недобрим блиском в очах):
— Утопимо? Вечирку, ти іноді буваєш геніальним у своїй простоті. Але забудь про кліматичну зброю з бондіани. Усе набагато прозаїчніше й ефективніше. Ти знаєш її графік?
ВЕЧИРКО:
— Як швейцарський годинник. П’ять днів на скелях, на шостий — спуск у місто за провізією. Починає згортати табір рівно о дев’ятій ранку. О десятій вона зазвичай стоїть на стежці з рюкзаком за спиною.
СЕНЬКО (задоволено потираючи руки):
— Ідеально. Десята ранку — наша «година Х». Час максимальної вразливості. Тент упакований, речі в рюкзаках, захисту немає. В Анталії зараз зима, вологість у передгір’ях Тавра і так критична. Хмари висять на вершинах, як перезрілі плоди, їм потрібен лише легкий поштовх, щоб луснути.
ВЕЧИРКО:
— І як ми їх «штовхнемо»? Замовимо літак із йодистим сріблом? Нам це не по кишені.
СЕНЬКО (усміхається):
— Навіщо літак? Ми діємо витонченіше. Ми вже орендували дві вілли в районі Гейїкбаїрі, на різних висотах. На балконах встановлюємо малогабаритні наземні генератори аерозолю. Звичайні ацетиленові пальники, що розпилюють розчин йодистого срібла в ацетоні.
ВЕЧИРКО:
— І це спрацює?
СЕНЬКО:
— Фізика процесу бездоганна. Частинки реагенту піднімаються з висхідними потоками повітря у самісіньке осердя хмар. Кожна стає ядром кристалізації. Волога, що висіла б у повітрі ще добу, миттєво важчає і перетворюється на крижану крупу, а потім — на тропічну зливу. Ми створимо локальне гідродинамічне пекло в радіусі двох кілометрів.
ВЕЧИРКО:
— Але дощ може піти й сам собою…
СЕНЬКО:
— Звичайний дощ — це лотерея. Наш дощ буде хірургічно точним. О 09:45 ми даємо команду на викид. О 10:00, коли вона закине рюкзак на плечі і зробить перший крок по крутому схилу, небо над нею просто розверзнеться. Ти уявляєш, що таке десять літрів води на квадратний метр за п’ять хвилин? Глина під ногами перетвориться на ковзавицю, її тридцятикілограмовий баул вбере воду і стане непідйомним. Вона не просто промокне — вона опиниться в капкані з багнюки й гіпотермії.
ВЕЧИРКО:
— Звучить як сьоме коло Пекла. Жорстоко, але необхідно.
СЕНЬКО (із крижаною посмішкою):
— Це не жорстокість, Вечирку. Це Відплата. Божественна і логічно бездоганна комбінація: якщо вона так любить природу, нехай природа її і поховає. Перевір готовність груп в Анталії. Нехай прогрівають форсунки. О десятій ранку в четвер у нашої старої почнеться персональний всесвітній потоп..
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
ПРОТОКОЛ «ЗВУЖЕННЯ ВОРОНКИ»: ПАУЕРБАНК
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
СЕНЬКО:
— Одинадцять місяців, Вечирку. Одинадцять місяців ми «знекровлювали» її електроніку. Систематично блокували зарядку павербанка, палили схеми й вводили акумулятор у смертельне піке. Вона мала дійти до розпачу. Велосипедист без живлення — це як сліпий у лісі.
ВЕЧИРКО:
— Вона і була в розпачі, Сеньку. Я бачив логи. Вона дві години шукала крамниці електроніки в Тбілісі. Ми були напоготові. Щойно вона склала маршрут по цих тридцяти точках, ми завалили їх «спецпартією» — відвертим мотлохом. Пристрої, що тримають щонайбільше тридцять відсотків від заявленої ємності.
СЕНЬКО (посміхаючись):
— Ідеальна наживка. Спочатку продаємо їй «фуфло», щоб виникла потреба в обміні. Правило «Другого візиту». Неможливо втулити «заряджений» виріб під час першої купівлі — ми ж не знаємо, яку саме крамницю вона обере, їх занадто багато. Але коли девайс придбано — лишається тільки чекати на повернення. Ось тоді ми точно знатимемо, куди вона прийде вимагати заміну. Ось тоді їй і вручать спецвиріб.
ВЕЧИРКО:
— Саме так. З «начинкою». Ми не могли запустити в серію двісті отруєних павербанків — занадто великий ризик, занадто багато «спецхімії». Один пристрій — один об’єкт. Нам було лише потрібно знати, у які двері вона увійде для обміну. З продавцями провели інструктаж: «Якщо не працює — приносьте, замінимо без проблем».
СЕНЬКО:
— Бездоганний психологічний зашморг. Вона купує брак у крамниці А. Купує такий самий брак у крамниці Б. Бачить систему, лютує… і, звісно, вимагає «захисту прав споживачів». Ну і куди вона зрештою прийшла для обміну?
ВЕЧИРКО (сердито):
— Нікуди. Стара занадто хитра. Вона втямила, що дві різні крамниці з тим самим «дефектним» товаром — це не випадковість, це наш почерк. Вона не стала скаржитися. Не вимагала повернення грошей. Просто взяла обидва пристрої і викинула у смітник.
СЕНЬКО (похмуро):
— Викинула приладів на сотню доларів? Ось так просто?
ВЕЧИРКО:
— Так. Викинула і… зникла. Ми відстежували її автобус із Тбілісі в Анталію, планували перехоплення в пункті призначення. Але в Анкарі вона просто взяла і зістрибнула з маршруту.
СЕНЬКО:
— І?
ВЕЧИРКО:
— Цей несподіваний маневр захопив нас зненацька. Коли ми схаменулися й сіли їй на хвіст в Анкарі, у неї в кишені вже лежала «чиста» SIM-карта і павербанк, куплений у якомусь лівому кіоску, який ми не встигли підготувати до її приходу.
СЕНЬКО (потираючи щелепу):
— Вона ставиться до свого спорядження як опер у тилу ворога. Знає, що «обмін» — це зона ліквідації. Вона швидше житиме в темряві й ходитиме навпомацки, ніж скористається нашою «електрикою».
ВЕЧИРКО:
— Якщо вона продовжуватиме скидати «залізо» щоразу, як ми до нього торкаємося, у нас бюджет закінчиться раніше, ніж у неї — крамниці.
СЕНЬКО:
— Значить, припиняємо спроби підсунути їй щось нове. Якщо вона хоче купувати «чисте», ми просто зробимо так, щоб «чисте» повітря в наступній крамниці стало трохи більш… токсичним.
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
РОЗВАГИ НА ДОЗВІЛЛІ
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах. На столі дві чарки й пляшка дорогого коньяку.
ВЕЧИРКО:
— Я сумую за її тілом, Сеньку. Шкода все-таки, що вона поїхала. За кордоном дістати її не так уже й просто.
СЕНЬКО:
— Згоден.
ВЕЧИРКО:
— Скажи, а яка в тебе була улюблена больова точка?
СЕНЬКО:
— Точка? Ти жартуєш! Я любив усе її тіло — від кінчиків пальців до маківки. Мучити. Катувати. Нищити. Доводити її до сказу, до нервового тремтіння. Штовхати на самогубство. Її тіло приносило мені в рази більше насолоди, ніж тіло власної дружини.
(Пауза.)
СЕНЬКО:
— Це вищий ступінь володіння жінкою, Вечирку. Секс — це все дурниця. Потерся членом об пі…ду — хіба це володіння? Ось попи кажуть: «Пізнав Адам Єву». Та що він там пізнав? Сунув члена в дірку — та й по всьому. А я пізнав кожну її больову точку. Я оволодів її тілом. Я став господарем цього тіла. Це вищий ступінь домінування, Вечирку. Апофеоз патріархату.
ВЕЧИРКО:
— Ну то яка з них була сама-сама? Тільки не кажи, що в тебе не було улюбленої больової точки. Я все одно не повірю.
СЕНЬКО (трохи подумавши):
— Тазостегновий суглоб. Хоча назвати його точкою було б не зовсім коректно. Тазостегновий суглоб — це найпотужніший засіб. Це не лише пекельний біль, а й неминуча хірургічна операція із заміни суглоба залізякою. По трьох-чотирьох місяцях постійних атак інфразвуком.
ВЕЧИРКО:
— Щось я не пригадую, щоб стара лягала під ніж.
СЕНЬКО (злостиво):
— Операції їй вдалося уникнути. Але все одно свою дозу насолоди я отримав. Обожнюю дивитися, як вона падає як скошена, коли промінь підрізає їй стегно. Це треба бачити! Якби ця тварюка не тікала з дому при перших ознаках атаки — вона б зараз була нафарширована залізом.
ВЕЧИРКО:
— Так, ти правий: візуальна складова відіграє неабияку роль. Коли мене кинула Оксана, я пережив цю зраду досить легко. Я годинами катував стару інфразвуком і — дивна річ! — споглядання її мук полегшувало мої власні страждання. І так, ти правий: у якомусь сенсі це навіть краще за секс. Просто скинути сексуальну напругу — це можна і подрочити. А от психосоціальні стосунки з жінкою як із членом суспільства — тут я віддаю перевагу тому, щоб баба була «об’єктом», а не суб’єктом.
СЕНЬКО:
— Пам’ятаєш, ще Ленін казав: «Наш головний інструмент впливу на душі — це кіно». Зі старою я мав таке кіно, що й телевізора не треба. Крутіше за будь-який бойовик.
ВЕЧИРКО:
— Ага. До того ж — інтерактивне. Пам’ятаю, якось я паралізував їй пальці саме тоді, коли вона смикнула ручку важких залізних дверей, намагаючись їх відчинити. Пальці розтиснулися, і вона плазом гепнулася на асфальт. Під дією сили, прикладеної до дверей. Як лялька. Це треба було бачити. У такі миті тебе аж проймає… щось подібне до оргазму.
СЕНЬКО:
— Ну а в тебе яка була улюблена больова точка?
ВЕЧИРКО (мрійливо):
— Ступні. Від кінчиків пальців до щиколотки. Хибна імунна відповідь — я обожнюю цю милу процедурку. Це просто щось несусвітнє, Сеньку! Вона не алергік, і менше з тим я роблю їй таку алергічну реакцію, яких у природі просто не буває. Блискавичну. Вкрай болісну. Треба всього лише запустити процес розпаду тучних клітин. Далі реакція наростає лавиноподібно. За п’ятнадцять хвилин її ступні розпухають і стають як два пишні паляниці, тільки малиново-червоні від запалення. Всю ніч вона крутиться, стогне, сучить ногами й не може заснути. А на ранок на ноги вона не може навіть наступити. Я вмираю зі сміху, спостерігаючи, як вона повзає по квартирі навкарачки.
СЕНЬКО:
— Розкажи, як ти її ґвалтував шість місяців поспіль.
ВЕЧИРКО (з усмішкою):
— Та це елементарно. Просто спрямував промінь у промежину. Думаю, дівки, яких ґвалтують членом, навіть близько не відчувають таких мук. Тим паче — пів року.
СЕНЬКО:
— І вона терпіла це катування пів року, але до лікаря так і не пішла?
ВЕЧИРКО:
— Ні-а, вона знала, що це я її ґвалтую. Просто зшила собі труси з металізованої тканини. Звісно, ні біса вони їй не допомогли.
СЕНЬКО:
— Розкажи ще якусь кумедію.
ВЕЧИРКО:
— Перед самим від’їздом до Туреччини стара взялася шити чохол для велосипеда. Вночі я влупив їй по пальчиках. На правій руці. Сама по собі рука в неї не боліла. Але коли вона спробувала випити кави, чашка випала в неї з рук. Ще більше вона здивувалася, коли в неї не вийшло втримати між пальцями навіть швейну голку. Ну й реготу ж було! Найкумедніше — це бачити на її обличчі вираз крайнього здивування.
СЕНЬКО:
— Так, брате, золоті були дні.
ВЕЧИРКО:
— Коли ми її нарешті прикінчимо, чесно — мені буде її бракувати.
СЕНЬКО:
— Мені теж. Але мільйон доларів під ногами не валяється. Доведеться обирати: або розваги, або вілла в Дубаї. І рибку з’їсти, і в воду не лізти не вийде.
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
БАКЛАЖАНОВИЙ ГАМБІТ
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
ВЕЧИРКО (збуджено):
— Слухай, Сеньку! Здається, у нас з’явилася зачіпка. Стара з’їла скибочку сирого баклажана! Я сам бачив! І, схоже, овоч їй засмакував.
СЕНЬКО (задоволено потираючи руки):
— Чудово. Чудово. Це наш шанс. Єдиний і останній. Треба постаратися його не протринькати.
(Пауза: Сенько обмірковує план дій.)
СЕНЬКО:
— Слухай сюди. Перше: по всьому Коньяалти в кожній крамниці ціни на баклажани задираємо вдесятеро. А в тих двох, куди вона вчащає, — навпаки, опускаємо до плінтуса. З сімдесяти лір до семи. Хай думає, що це нечувана удача.
ВЕЧИРКО (втручається):
— А над вітриною — на видноті — напис «Акція», її улюбленими мовами: англійською, французькою та українською.
СЕНЬКО:
— Ти ідіот, Вечирку. Це ж Туреччина! Тут зроду ніхто не чув ні французької, ні української. Пиши турецькою, бо вона одразу розкусить, що це підступ.
ВЕЧИРКО:
— Чорт! Я не знаю, як турецькою буде «акція».
СЕНЬКО (насмішкувато):
— Спитай у ChatGPT. Далі: йдемо в Bauhaus і вигрібаємо з крамниці весь газ. У балончиках. Щоб стара залишилася тільки на холодних закусках. Ані супів, ані омлетів. Для неї це справа звична. Третє: біля входу в магазин чатує наш агент. З баклажанами, зарядженими додатковою дозою соланіну. Це наш головний принцип — мімікрія. У баклажанах є соланін, але його замало. Ми просто додаємо ще. Це легітимне прикриття. Якщо там уже є соланін — навіщо нам пхати туди ще й миш’як? Це було б грубим порушенням Методички. Соланін до соланіну, сірководень до сірководню. Ясно?
Далі. Щойно стара під’їде до крамниці, агент заходить всередину. Поки вона поїться, пристібаючи свій велик до стовпа, агент акуратно викладає на вітрину десять заряджених баклажанів. Усі вони мічені — кожен хвостик з нашою фірмовою закарлючкою. І з мікрочипом усередині. Тож потім відрізнити кукіль від пшениці буде зовсім не важко. Усе, пастку наставлено, лишається тільки чекати.
ВЕЧИРКО:
— І скільки ми будемо чекати?
СЕНЬКО (з досадою б’є себе по лобі):
— Дідько! Зовсім забув. Нам потрібен потужний інформаційний розголос. Ми завалимо весь інтернет «науковими» статтями про користь сирих баклажанів. Пам’ятаєш, як три роки тому в Москві вона клюнула на «кавову клізму»? Вистачило десяти захоплених відгуків, щоб вона помчала на кухню варити подвійну порцію кави. На жаль, кава в неї була третьосортна, тож вона таки виборсалася з тієї пастки. Ну, соланін — справа інша. Соланін — це вже не жарти. Отже, зчиняємо інфошум, розписуючи на всі заставки, як сирий баклажан «чистить судини й печінку, розсмоктує камені в нирках, зміцнює серцевий м’яз і омолоджує організм.
ВЕЧИРКО:
— Їй начхати на організм, Сеньку. Їй не потрібне гарненьке личко чи силіконові перса. Їй потрібен титановий мозок. Тиснути треба на це: мовляв, сирий баклажан для мізків — у тисячу крат кращий за волоські горіхи та риб’ячий жир.
СЕНЬКО:
— Саме так. Стимулятор нейронних зв’язків. Чи як воно там зветься. Купа вітамінів групи B. Повний набір амінокислот. Алкалоїди. Гормони. Що там ще? Ензими? Вже бачу, як вона накинеться на наші баклажани.
ВЕЧИРКО:
— Тільки глядіть, щоб ту отруту вчасно прибрали з прилавка. Тільки нам і бракувало дипломатичного скандалу!
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
РОЗБИРАЄМО ХАЛЕПУ
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
СЕНЬКО:
— Отже, підсумовую. Усі наші операції провалилися, Вечирку. На всі сто. Чому завалилася операція «Ремонт дороги та смертельна ДТП»? А? Та стара відьма взагалі на велосипед вчепилася! І ще й трохи проїхала!
ВЕЧИРКО:
— Та бо вона встигла за гальма вхопитися та зістрибнути, шарпаючи підборами власних черевиків об асфальт. Просто в неї, Сеньку, реакція — блискавична.
СЕНЬКО:
— Добре. Припустимо. Зіскочила. Але чому завалився «баклажановий гамбіт»?
ВЕЧИРКО:
— Ясна річ, вона нашого хлопця спалила. І прямо в магазині переписала список покупок, збагнувши, що це пастка.
СЕНЬКО (злобливо):
— Бо твій агент — справжній ідіот, Вечирку. Якого дідька він товкся просто біля входу? І щойно побачив її — одразу зайшов усередину? Вона це все помітила — стара тут же збагнула, що хлопець чекав саме на неї. Треба було чатувати осторча і спостерігати за «об’єктом» потай, найкраще — з-за рогу. Усіх твоїх агентів видає одна й та сама помилка, Вечирку — неприродна поведінка. Вона їх наскрізь бачить.
ВЕЧИРКО:
— Ну, і що ми тепер будемо робити?
СЕНЬКО (похмуро):
— Якщо в нас не виходить приспати стару найближчим часом, будемо її просто вимотувати. Щодня. Щогодини. Кожної хвилини. Мучити. Зводити з розуму. Нерви дратувати. Не давати спати-їсти. Подивимось, як довго вона витримає таке пекло.
ВЕЧИРКО:
— Так. Наш козир — нічний шум. Вона ж свої зловісні мініатюри пише, для цього треба щоб голова ясно працювала. Побачимо, як вона з цим впорається після безсонних ночей.
(Пауза.)
СЕНЬКО:
— Я помітив, ти трохи прикрутив звук на своїй апаратурі, Вечирку. Це розумно. Не треба сіяти тривогу серед сусідів через наші щонічні концерти. Але в твоєму плані є незрозумілі місця. До четвертої грає музика, а потім уже свої партії додають «півні» та «собаки». Ти не вбачаєш тут дивацтва, Вечирку? Всю ніч від твоїх «собак» ні звуку. Але варто стихнути музиці — одразу починається гавкіт. Це виглядає як мінімум підозріло.
ВЕЧИРКО (запально):
— Та й що з того? Може, собаки музику слухають, ось і мовчать! Може, турецькі собаки — ті ще меломани. Тварини ж теж до мистецтва чутливі! Може, музика їх заспокоює!
СЕНЬКО (буркотливо):
— Не мороч мені голови, Вечирку. Вся Анталія вже знає, що твої пси — електронні.
ВЕЧИРКО (байдужим тоном):
— Та хай знають. Ти чого трясешся? Що стара психне? Ну то й нехай. Нам же краще. Швидше приберемо.
СЕНЬКО (злісно):
— Стара не психне — для цього вона занадто розумна. І їй наплювати, які в тебе собаки — хоч електронні, хоч паперові. А от мене твоя дурість шалено злить, Вечирку. І твоя лінощість теж. Видно, що про тварин ти ні бельмеса не тямиш. Півні о четвертій ранку не гавкають, Вечирку. Тьфу, от дідько! Не кукурікають. З тобою я й сам скоро почну кукурікати. Півні, між іншим, співають о п’ятій, Вечирку. За київським часом, а не за японським.
ВЕЧИРКО (із роздратуванням):
— Відліпись від мене, Сеньку. Та це все одно марно. Чи будуть вони кукурікати о першій, чи о п’ятій — різниці жодної. На неї це не впливає. Ти ж сам це чудово знаєш.
СЕНЬКО:
— Ти мені лекції читатимеш, салаго? Ти як стоїш перед генералом?
ВЕЧИРКО:
— Ти не генерал, Сеньку. Ти ж просто полковник.
СЕНЬКО (лютуючи):
— Ти перед ким стоїш, недоумку?! Якщо я накажу твоїм собакам кукурікати — будуть кукурікати, як шовкові! Собаки мають гавкати день і ніч! І рівномірно! Мої накади не обговорюються!
ВЕЧИРКО (збуджено, дивлячись у телефон):
— Стривай! Схоже, стара нам відповідає! Ти тільки подивись, що вона пише!
СЕНЬКО (ошелешено):
— Пише… нам? Де?
ВЕЧИРКО:
— У Notes. Завела замітку «Senko Feedback».
СЕНЬКО (недовірливо):
— Значить, вона знає, що ти її читаєш?
ВЕЧИРКО (недбало):
— Та коли пише, значить, знає…
СЕНЬКО (з цікавістю та підозрою):
— І що вона там написала?
ВЕЧИРКО:
— Просить сьогодні вночі поставити «Рамштайн». Останні два альбоми. І погучніше. Каже, що під «Du Hast» їй добре спиться.
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
СЛІЗА МИКОЛИ
Росія, Москва. Затишна квартира у багатоповерхівці. Двоє співробітників російських спецслужб зручно влаштувалися в м’яких кріслах.
ВЕЧИРКО:
— Ну що, Сеньку? Які новини?
СЕНЬКО (похмуро):
— Микола потрапив у психушку. У петлі побував. Не витримав. Зламався чоловік.
ВЕЧИРКО:
— А чого?
СЕНЬКО:
— Дружина загинула. Ракета влучила саме в спальню. Сам дивом вижив. Бл…ть, колись усе це скінчиться?
ВЕЧИРКО (зі зітханням):
— Колись скінчиться.
СЕНЬКО (з неприхованою ненавистю):
— Це все стара. Вона в усьому винна. Людей ненавидить. Все через неї. І ця війна через неї зчинилася.
ВЕЧИРКО (із сумнівом):
— Ну, це навряд чи, Сеньку. Як вона могла розв’язати цю війну?
СЕНЬКО (випромінюючи отруту):
— А ти почитай її роман, Вечирку. Мовляв, Бог посилає на землю війни, катастрофи й катаклізми як кару людям за те, що вони розіп’яли його доньку, яку він послав у світ як друге пришестя. Коли я це читав, мене не полишало відчуття, що ту «божу доньку» вона списала з себе самої.
ВЕЧИРКО:
— Та не зважай, Сеньку. Автор просто має багату уяву.
СЕНЬКО (уперто):
— Ти ж сам мені торочив: ледве стара залізе на той сайт про катастрофи, як їх одразу більшає вдесятеро. І головне — вони стають нечуваними. Землетрус в Ірані — сорок тисяч загиблих. Цунамі в Індонезії — пів мільйона. Катастрофа на АЕС в Японії — якої світ не бачив. І так далі. Список нескінченний.
ВЕЧИРКО (із сумнівом):
— Ти й справді віриш, що вона самою лише думкою викликає землетруси?
СЕНЬКО:
— Не знаю. Може, вона просто ллє сльози та скаржиться своєму «богу-батькові»? А він у відповідь карає «цілі народи за кожну її сльозинку»? Так у її книзі написано, Вечирку. Я нічого не вигадую. Ось і виходить, що в усьому винна вона, огидна стара. Через неї ця чортова війна вже четвертий рік триває і ніяк не скінчиться.
(Довга пауза.)
ВЕЧИРКО (тремтячим від зворушення голосом):
— А може, вона має рацію, Сеньку? Може, це ми з тобою винні й саме через нас Бог карає весь український народ?
СЕНЬКО (зі зневажливою посмішкою):
— Що ти верзеш, Вечирку? Ти сповна розуму чи як? До чого тут ми взагалі?
ВЕЧИРКО (насилу витискаючи з себе слова):
— Якщо дивитися об’єктивно, Сеньку. Адже це ми тисяча дев’ятсот дев’яносто восьмого року влізли в чужу країну, отримали російське громадянство і відразу ж почали катувати, ґвалтувати та вбивати росіян. Звичайних людей, Сеньку. Цивільних. І від нас найбільше дісталося старій. Цього ж ти не заперечиш, Сеньку? А тепер росіяни роблять те саме на нашій історичній батьківщині — в Україні. Вдерлися в чужу країну; грабують, ґвалтують і вбивають. Мирних людей, Сеньку. Знаєш, від цієї думки мені якось моторошно.
СЕНЬКО:
— Ти дурень, Вечирку. Навіщо оце самокатування? Статут нам такого не велить. Давай краще до роботи. А всю цю метафізику залиш демагогам на зразок Дугіна чи Гундяєва.
(Пауза.)
СЕНЬКО:
— Але навіть якщо це й правда — тим паче ми маємо вбити її якнайшвидше. Нема людини — нема проблеми, Вечирку. Навіть якщо ця людина — «божа донька».
ВЕЧИРКО (з побоюванням):
— А якщо ми її вб’ємо? Чи не попустить Бог на нас другий Всесвітній потоп? Чи якусь іще люту кару?
СЕНЬКО (посміхаючись):
— Я не вірю в богів, Вечирку. Але навіть припустімо, що Бог є… Ісуса вбили — і нічого, твій бог це проковтнув. Земля встояла і обертається собі далі, наче нічого й не сталося. Витримає і цього разу. Ну, може, трохи полютує, куди ж без цього. Головне — нам з тобою особисто ніщо не загрожує. Кажеш, він Україну за наші гріхи карає? Та на здоров’я, якщо йому це таку втіху дає. Головне — ми з тобою живі-здорові та в повній безпеці.
ВЕЧИРКО (убік, пошепки):
— Ми ж у безпеці… А от Микола — в божевільні…
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
ВИХОВАТЕЛІ
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
СЕНЬКО:
– Порівнювати нашу професію з іншими – не зовсім правильно, Вечирку. Вона працює в іншій площині.
ВЕЧИРКО:
– І в якій же?
СЕНЬКО:
– Ми – вихователі, Вечирку. Справжні вихователі. На відміну від загальноприйнятих, наші методи… радикальні та вичерпні.
ВЕЧИРКО:
– Тобто, ми вважаємо себе вищими за батьків? Вчителів?
СЕНЬКО:
– Понад усіх, Вечирку. Понад вихователів дитсадків, шкільних педагогів і навіть батьків. Їхня спільна хиба? Вони покладаються на переконування. Цей метод настільки нікчемний, що не спрацьовує навіть на несформованій дитячій психіці. Ми не переконуємо. Ми переналаштовуємо. Найвагоміший аргумент для людської нервової системи — не виважений діалог, а передчуття тривалого, нестерпного страждання.
ВЕЧИРКО:
– Звучить розумно. Однак переналаштування вимагає логічного зв’язку між стимулом та реакцією.
СЕНЬКО:
– Поширена помилка. «Прозріння» може бути цілком спонтанним. Сильний біль, наприклад – чудовий стимул для філософських роздумів та глибокого перегляду способу життя. Візьмемо об’єкт за стіною. Літній чоловік, який полюбляє грати на фортепіано. Об’єктивно марна діяльність. Чи усвідомлює він її марність? Поки що ні. Але завдяки нам – усвідомить.
ВЕЧИРКО:
– У юридичній парадигмі необхідно спочатку офіційно заявити вимогу про припинення порушення, перш ніж звертатися за захистом до суду.
СЕНЬКО:
— Саме в цьому ми не згодні з юриспруденцією, Вечирку. Коли в твоєму розпорядженні є засоби для прямого та безпосереднього врегулювання суперечностей – інфразвук, комплекси РЕБ, імпульсна, радіочастотна, спрямована енергетична зброя – концепція «пошуку захисту» втрачає будь-який сенс. Навіщо домовлятися з сусідом, якщо його можна просто переналаштувати?
ВЕЧИРКО:
– Зрозуміло. Ти коригуєш його пріоритети.
СЕНЬКО:
– Я проектую його пріоритети. Оскільки його мати не виконала свого обов’язку щодо виховання дитини, я зроблю це за неї — вигартую з нього соціально прийнятну одиницю. Фаза перша: прицільне застосування інфразвуку до дистальних фаланг. Спровокуємо легку, стійку ранкову скутість суглобів. Протягом трьох місяців його дрібна моторика деградує. Техніка гри стає… непевною. Якщо цього виявиться замало, Фаза друга: слухова система. Акустична зброя. Ми підвищимо чутливість завитка до патологічного стану. Кожна взята ним нота резонуватиме в його черепі, як удар молота об ковадло. Він сприйматиме власне захоплення як форму витонченого катування. Якщо опір триватиме, Фаза третя: дестабілізація системного здоров’я. Каскад незначних, важкодіагностованих, але вкрай виснажливих недуг. Його існування зведеться до замкненого кола: поліклініка, аптека, санаторій, церква. Звичайна медицина, як ти знаєш, порятунку не принесе. Його останнім засобом стане молитва. На цьому етапі культурні заняття, як-от гра на фортепіано, стають нерелевантними. Головний посил зміщується у бік елементарного виживання.
(Пауза.)
СЕНЬКО:
– Або розглянемо інший випадок: об’єкт, що має звичку слухати радіо. Я не можу просто вимагати, щоб він це припинив. Це його право. Та й навіщо вимагати, якщо я можу його радіо просто вивести з ладу? Радіоелектронна боротьба. Індукуємо стійкий дрейф частоти в його приймачі. Заглушаємо сигнал білим шумом. Якщо він опиратиметься — ескалація до акустичного переналаштування. Якщо й це не спрацює — ініціюємо переналаштування, сфокусоване на здоров’ї.
(Пауза.)
СЕНЬКО:
– Третій приклад – стара. Нам не подобається, що вона про нас пише у своїх дурних мініатюрах. Якщо раніше ми лупили їй по очах попри все, то тепер змінюємо тактику. Поки вона пише свої романи, ми її не чіпаємо. Щойно починає писати про нас – лупимо по очах щосили. Щоб відчула відразу. Вона розумна, швидко збагне, що ця тема для неї – табу.
ВЕЧИРКО:
– А ще краще, якщо вона підсвідомо пов’яже це з тим, що її бог карає.
СЕНЬКО (зверхньо):
– Ми і є бог, Вечирку. Як ти не можеш зрозуміти? У будь-якому разі, що б вона собі не думала, рефлекс сформується залізобетонно. Мізки тут відіграють другорядну роль. Інстинкт домінує. Ось така архітектура, Вечирку. Ми не питаємо. Ми не беремо участі в дискусіях. Ми перепрограмовуємо всю ієрархію потреб об’єкта. Музика, хобі, дозвілля – їхній статус знижується до неважливого. Творчість, інші види діяльності — ми спрямовуємо об’єкт у потрібне річище. Це елегантна система.
ВЕЧИРКО:
— Як мовиться: усе велике — просте.
СЕНЬКО:
— Саме так. Це неврологічно елегантно. Людина має розум і сенсорний апарат. Розум – недосконалий, піддатливий інструмент. Тисячоліття цивілізації не змінили його базову структуру. Мозок реагує на порядок швидше на сморід, скрегіт, тактильний дискомфорт чи гострий біль, ніж на найбільш красномовну проповідь. У цьому – ключова вразливість. І наша методологія – ідеальна експлуатація цієї вразливості. У цьому сенсі так – наші виховні методики геніально, бездоганно прості.
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
**СПОГАДИ ПРО МАЙБУТНЄ **
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
СЕНЬКО:
– Вечирку, глянь, що стара пише про нас у своїй дурній «Методичці ФСБ”!
ВЕЧИРКО (цікаво):
— Ну?
СЕНЬКО:
— Вона зробила з мене поганього мента, а з тебе — хорошого!
ВЕЧИРКО (з підйомом):
— А тобі хотілося б у її книжці добрим ментом походити, Сеньку?
СЕНЬКО (зривається, агресивно):
— Ні, Вечирку! Я був і буду ментом-поганню. Найпоганішим ментом на планеті. Щоб ворог аж трусився, якщочу мене побачить.
(Вечирко недбало знизує плечем.)
СЕНЬКО (багровіючи від люті):
— Вона пише, що я «багровію від люті». Вечирку, я в дзеркало глянув — я реально багровий! Вона ж не вгадує, вона мені тиск наказує! Розумієш? Ми їй — інфразвуком по очах, а вона нам — текстом по венах!
ВЕЧИРКО (співчутливо):
— Схоже, у тебе й справді підскочив тиск, Сеньку.
(Пауза. Сенько робить кілька глибоких вдихів і тричі рахує до десяти.)
СЕНЬКО (неприязно):
– Зізнайся, Вечирку, це правда, що ти не можеш через цю суку приймати душ?
ВЕЧИРКО (розкривши від подиву рота):
– Що?!
СЕНЬКО:
– Ну ось же, стара пише, цитую:
“Коли я приймаю душ, Сеньку, на мене находить дивне відчуття. Я не можу позбутися думки, що через нас стара не має навіть можливості помитися. Востаннє вона це робила рівно рік тому. Я намагаюся уявити себе в подібній ситуації, і від цієї думки мені стає не по собі. У підсумку душ не знімає напругу, а навпаки – заганяє мене у стрес. Наче на мене ллється не вода, а сірчана кислота. Підсвідомо я став уникати водних процедур. Весь час знаходжу якісь відмазки”.
Це ти кажеш, Вечирку. В її книжці.
(Сенько відриває погляд від екрана й кілька секунд свердлить Вечирка очима.)
СЕНЬКО (низьким, небезпечним голосом):
— Це правда? Ти на гігієну забив через ту стерву?
ВЕЧИРКО (викручується):
— Та вона… перебріхує. Я… буває, миюсь… Раз на місяць, якщо точно.
СЕНЬКО (відскакує, наче від жалюги):
— РАЗ на МІСЯЦЬ?! Та ти ж свиня!
ВЕЧИРКО (захищаючись, голос підвищує):
— А ти спробував би собі уявити? ОДИН раз. За РІК.
СЕНЬКО (кричить):
— НІ!
ВЕЧИРКО (думки вслух):
— Ти уявляєш, який сморід із тебе пішов би?
СЕНЬКО (з єхидним реготом):
— Ще б пак! Бо я — людина, Вечирку. А вона — відьма. Хвалилася ж, що піт без запаху. «Чистий, мовляв, як дитяча сльоза». У людей таке не трапляється. Відьма!
ВЕЧИРКО (виснажено):
— Якщо вона відьма, Сеньку, то ми марно паримося. Відьму не вб’єш.
СЕНЬКО (вперто):
— Це раніше було неможливо. А зараз – можна. Вбити не вийде – розкладемо на атоми. Нам байдуже, що там у неї за піт.
ВЕЧИРКО (тихо, майже пошепки):
— Сеньку… У всього край є. Ми в 98-му починали, вона ж ще молода була. Під сорок? А зараз — шістдесят вісім. Не думаєш, що вже край? До ста років полюватимемо? На вік забиємо?
СЕНЬКО:
— У нас, Вечирку, вікових обмежень не існує. У нас пацання чотирнадцятирічне на зоні гниє. Чого ж для старої виняток робити? Доживе до ста — внесемо… до Книги рекордів… ФСБ. Медальку навіть причепимо. А потім — приб’ємо.
ВЕЧИРКО (похитує головою):
— Не віриться мені. Вона — з заліза. Два роки в нелюдських умовах — і ні тріщинки. Душу не втратила. А ми… ми з пап’є-маше. Набиті, мов опудало, трухлявою соломою. Зверху — людина, а всередині… пустота. Ніщо.
СЕНЬКО (ледено):
— Це в тебе криза середнього віку, Вечирку. Лікується. У наших психів світовий рівень. За два місяці про цю маячню забудеш. А метафора з опудалом… Гарна. Заробимо на старій мільйон — і наб’ємо нашу «пустоту» доларами.
ВЕЧИРКО (втупившись у телефон, з жахом):
— Сеньку… Це маразм повний. Ми ж щойно… слово в слово… повторили її 15-й розділ. Про вілли, що смердять формаліном, як трупарня. Про долари, що це просто порізаний папір для набивки нашої порожнечі. Я сьогодні на купюру подивився… мені здалося, вона з людської шкіри.
СЕНЬКО (з дивною посмішкою):
— А найгірше, Вечирку… що в цьому розділі вона описує, як я тобі цей розділ читаю. І як ти… зараз потилицю чухаєш. Ось так.
(Вечирко одриває руку від потилиці, наче вона обпалена.)
СЕНЬКО (шепоче):
— Ось бачиш?! Вона нами диригує. Ми думали, що ми — «вихователі», а насправді ми — персонажі в ляльковому театрі, яких вона смикає за ниточки. Вона вивернула наш «Золотий стандарт» навиворіт. Тепер вона створює нам проблему…
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
ПРОТОКОЛ: “ACCIDENT” В ГОТЕЛI
Росія, Москва. Затишна квартира в багатоповерховому будинку. Всередині — двоє співробітників російських спецслужб, які вальяжно розвалилися в м’яких кріслах.
СЕНЬКО (аж фіолетовий від сказу):
— Знову обгадилися, Вечирку! Якого біса?! Це ж елементарщина! Ти що, зовсім мізками поїхав чи таким вродився?
ВЕЧИРКО (виправдовується):
— Та знаю я, Сеньку. Мало бути — як по маслу.
СЕНЬКО:
— То в чому затик? Чому ти провалив операцію, недотепо?
ВЕЧИРКО (похмуро):
— Та все ми робили за інструкцією, Сеньку.
СЕНЬКО (в істериці):
— Тоді чому ця відьма досі дихає?! У тебе всі козирі були в кишені! Донька взяла квиток на 22 січня ще місяць тому. Будь-якому дурню ясно, що 21-го стара піде шукати готель. Просила кухню і балкон — та це ж подарунок, Вечирку! Це ж звужує пошук до мінімуму! Вона зі свого району носа не потикає, значить — Коньяалти. Тобі не просто цукерку дали — тобі її розжували і в рота поклали! Апарт-готель, кухня, балкон, вісім ночей… Що тут, матір твою, складного?!
ВЕЧИРКО (вбитий горем):
— Все ми зробили правильно, Сеньку. Перетрусили всі апарт-готелі в Коньяалти. Їх там раз-два — і все. У кожному зарядили “спецномер”, персонал вимуштрували. 21-го приходить стара, просить саме те, що ми чекали. У січні Анталія порожня, як барабан. Без варіантів — вона в будь-якому готелі потрапляє в нашу пастку. Все було на мазі!
СЕНЬКО (гаркає):
— Де вона осіла?
ВЕЧИРКО (швидко):
— Апарт-готель “Туналі”, за Лиманом. Прямо біля її стоянки.
СЕНЬКО:
— І?
ВЕЧИРКО (пожвавлюється):
— Там взагалі казка: пожежна драбина прямо під балконом. З хвіртки замок зняли — заходь, хто хочеш! Двері з балкона на кухню — та то сміх один, клямка дешева. Відкрити — раз плюнути. На кухні плита газова. Балон підмінили — поставили повнісінький. Там газу стільки, що можна цілу роту таких відьом отруїти. А то й полк! У спальні, де донька, двері щільні, на ключ закриваються. А сама стара завжди на кухні моститься, там теж двері товсті.
(Пауза. Вечирко важко зітхає.)
ВЕЧИРКО:
— Все підготували. О четвертій ранку через балкон заходимо на кухню. Стару — хлороформом, тихо, без пилу і шуму. Двері до спальні — на ключ. Двері з кухні в коридор — теж на ключ. Газ відкриваємо — і на балкон. За п’ятнадцять хвилин заходимо в масках, газ перекриваємо, кватирку відкрили, двері в коридор відімкнули і пішли через балкон, як і прийшли. Все мало вийти, Сеньку! Все було ідеально!
СЕНЬКО (аж сичить):
— То якого ж милого все накрилося мідним тазом?!
ВЕЧИРКО:
— Ця відьма відразу просікла вразливість. Замкнула ту хвіртку на свій власний велобайк-замок, товстелезний такий. Потім десь ключі від балконних дверей вирила і заблокувала клямку зовні. Але це ще пів біди! Вона її ще й зсередини забарикадувала! Там не ручка, а така довга планка. Так вона під неї здоровенну тріску запхнула і мотузкою прикрутила намертво. Ту ручку навіть на міліметр не поворухнеш!
СЕНЬКО (оскаженіло):
— Падлюка! Тварюка! Звідки вона все знає? Хто її, курча лямпе, навчив?!
ВЕЧИРКО:
— Та ти сам і винен, Сеньку!
СЕНЬКО (аж підскочив):
— Що-о-о?!
ВЕЧИРКО (торохтить):
— А хто в Москві синів своїх посилав до неї через балкон лазити, га? Вона тепер той балкон як зіницю ока береже. Вважає, що це дірка в обороні. Якби твої тоді не лазили — вона б уже в труні лежала!
СЕНЬКО (обурено):
— Та як не треба було?! Ми їй три ноути рознесли, матрац продірявили і, головне, термобілизну отрутою вимазали! Якби ця мерзота перед Туреччиною її не випрала — вже б два роки як у землі гнила! Вона не мала її прати!
СЕНЬКО (з образою):
— Не мала вона прати той костюм!
ВЕЧИРКО (зітхає):
— Ну… так карта лягла…
СЕНЬКО (лютує):
— Ти сам мені втирав, що вона пере тільки в кінці сезону, а не перед початком!
ВЕЧИРКО (аж горло дере):
— Та так воно і було! Десять років — у жовтні! Весною — ніколи!
СЕНЬКО:
— То якого дідька цього разу?!
ВЕЧИРКО:
— Бо місце в машинці лишилося, а вона в неї стара і роздовбана — як не повна, то починає стрибати по всій хаті, як скажена.
СЕНЬКО:
— Ти так кажеш, Вечирку, наче в неї в голові сидиш. Аж гидко.
ВЕЧИРКО (зверхньо):
— Я десять років за кожним її кроком дивлюся, Сеньку. Я її логіку бачу наскрізь.
СЕНЬКО (кривиться):
— Чорт би її забрав з її пралкою, логікою і параноєю!
ВЕЧИРКО (єхидно):
— Ну, ми їй ще на сіточку в крані отрути підкинули, про всяк випадок.
СЕНЬКО (сарказм):
— І що, вона ковпачок не відкрутила?
ВЕЧИРКО (понуро):
— Відкрутила. А коли виїжджала — назад поставила.
СЕНЬКО (суворо):
— Коротше, Вечирку. Твої зашквари мені вже отут сидять. Якщо провалиш наступну справу — всі відрядні і квитки вирахую з твоєї зарплати. Зрозумів?
ВЕЧИРКО (невпевнено):
— Але Сеньку, я тут ні до чого! Ця стара — це чиста “форс-мажорна обставина”. Юридично я за дії Бога не відповідаю!
СЕНЬКО (наступає):
— Ти мені ще побалакай! Я тобі таку “обставину” влаштую — на все життя запам’ятаєш!
#ПравославнийВоєннийПутінізм 👻
